Featured

Про гомосексуальність і не тільки (формування статі у людини)

Хоч як далеко не зайшла наука у вивченні людини, її плодами користуються не всі. І навіть часто на збиток самому ж собі. У питаннях формування статі незнання несе шкоду як індивіду – неприйняття, відчування дефектним себе чи свого близького – шлях до депресій, порушень соціальної адаптації тощо, так і суспільству в цілому – легко маніпулювати масами, використовуючи страхи, що ґрунтуються на незнанні, бо незвідане – найстрашніше. Однак справді незвіданого залишається все менше і менше. Завдяки генетичним дослідженням цілісну картину формування статі в онтогенезі (тобто в процесі розвитку, росту) вже склали.

Отже, про стать. Людина має 6 (шість) біологічних статей та 2 соціальні. Перша стать – генетична. З шкільного курсу біології багато хто пам’ятає, що   набір хромосом (каріотип) ХХ відповідає за формування жіночого організму, а ХY – чоловічого. Каріотипи ХХY, XXXY (чоловічі) та Х0 (жіночий) також  життєздатні, але організм буде 100% мати порушення статевих ознак.

Незалежно від каріотипу, спочатку плід формується за жіночим типом. На   4 – 7 тижні ембріогенезу (внутрішньоутробного розвитку) відбувається формування гонад: якщо XY – відбувається “перемикання” на чоловічу програму (вмикається додатковий ген SOX9 і формуються клітини Лейдига, з яких потім утворюються сім’яники, та видаляється мюлерів протік; якщо XX – продовжує реалізовуватись жіноча програма: формується основа майбутнього яєчника – клітини theca, та видаляється вольфів протік (першопочатково присутні обидва канали). Так утворюється друга, гонадна стать. Сформовані гонади починають синтезувати статеві гормони (андрогени чи естрогени), які визначають програму подальшого розвитку організму. Це наступна, гормональна стать.

Під впливом гормонів до 12–того тижня у плода формуються внутрішні статеві органи (внутрішня морфологічна стать), а до 16–го – зовнішні (зовнішня морфологічна стать, її ще називають акушерською, громадянською або паспортною). Якщо в цьому проміжку через вплив стресу у матері або внаслідок прийому нею хімічних препаратів (особливо стероїдних) в крові плоду з чоловічими генною, гонадною та гормональною статями знижується вміст андрогенів, то формування первинних зовнішніх статевих ознак піде за жіночим типом.

На 5–6 місяці відбувається статеве диференціювання мозку плоду – мозкові структури чоловіка і жінки мають морфологічні відмінності (у гіпоталамусі, у скроневій та лобній долях), які проявляються перш за все в відмінностях моделей поведінки. Тип відповідних мозкових центрів визначає ще одну стать людини.  Збій в цей період формування зазвичай веде до підміни статево-рольової поведінки.

Програма розвитку може зазнати відхилень на будь-якому етапі розвитку. І чим раніше стався збій, тим глобальніші його наслідки.

Перша хиба може статися на етапі формування гонадної статі. Наприклад, синдром тестикулярної фемінізації – при наборі XY клітини стають нечутливими до тестостерону, і перемикання з жіночої програми на чоловічу не відбувається. І народжується дівчинка (в нашому звичному розумінні) з чоловічим геномом.   Так, це про транссексуальність (не плутати з трансвестизмом). Такій людині настільки некомфортно в своєму тілі, що вона часто занурена в депресії (справжні, а не в побутовому розумінні), в її голові постійно живуть суіцидальні думки. Їй настільки кепсько, що вона готова до надзвичайно великого ризику для життя (!!!) при трансгендерному переході (зміні статі). Зміна статі – не забаганка, інколи це єдина можливість вижити. Слід відмітити, що люди з транссексуальністю ніколи (!) не мають одностатевих стосунків – це одна з ознак істинної транссексуальності (нарівні з відсутністю психічних захворювань).

Відхилення на етапі формування гормональної статі може призводити до гермафродитизму (наявність гонад статі, протилежної акушерській) та  мозаїцизму (організм складається як мозаїка з елементів різних статей, тобто частина органа – жіночого, частина – чоловічого типу).

Збої  на ранніх етапах впливають на статеву ідентифікацію (відчуття приналежності до певної статі), а на етапі статевої диференціації мозку – на сексуальну орієнтацію. Так, гомосексуальність переважно родом з дитинства до народження! Це не хвороба, а особливість будови мозку.

Дитину зазвичай виховують відповідно до її акушерської статі (хоч і не завжди) – формується соціальна стать виховання. Образ тіла, який вибудовується в самосвідомості дитини, міра його відповідності паспортній статі також може впливати на сексуальну ідентичність.

В період статевого дозрівання гіпофіз та гіпоталамус дають сигнал гонадам, і ті починають інтенсивно продукувати статеві гормони (пубертатна гормональна стать), під впливом котрих з’являються вторинні статеві ознаки. Найчастіше саме на цьому етапі завершується формування другої соціальної статі – статевої самосвідомості,  людина визначається з своєю статевою роллю та вибором сексуального партнера.

Часто порушення в дозріванні плода проявляються лише в пубертаті. Наприклад, порушення розвитку яєчок при синдромі Клайнфельтера призводить до відхилень у формуванні вторинних статевих ознак. Як ознака невідповідності акушерської статі внутрішнім, може з’явитися аменорея. Такі фактори також впливають на статеву самосвідомість.

Цікавинка: в селищі Лас Сапінас (Домінікана) кожна з 90 дівчаток в період пубертату стає хлопчиком – у неї виростає пеніс. Думаєте неможливо? Виявляється, це прояв недостачі в пренатальному періоді фермента 5–альфа–редуктаза, який впливає на формування зовнішніх статевих ознак шляхом перетворення тестостерону в дигідротестостерон. Гормональна буря призводить до значного викиду тестостерону, який нівелює недостачу цього ферменту і запускає цей “сплячий” процес. До речі, ці хлопчики – фертильні, тоді як невідповідність генетичної чи гонадної статі акушерській гарантує безпліддя.

Поширена думка, що на статеву орієнтацію окрім біологічної складової можуть мати вплив умови середовища (гіпер опіка батька тієї ж статі, негативне сприйняття батька протилежної статі, негативний досвід спілкування з сиблінгами (братами і сестрами) протилежної статі і позитивний – своєї); научіння (гомосексуальне розбещення, гомосексуальні контакти з однолітками); особистісна зумовленість (нарцисизм, страх сексуальної невдачі). Такі погляді мають корені в думці З.Фройда про початкову бісексуальність дитини. Він вважав, що розвитку чоловічої гомосексуальності сприяють: фіксація на матері, виховання в сім’ї зі “злою, холодною матір’ю” та м’якосердим батьком, затримка сексуального розвитку в ранньому дитинстві. При цьому жіночу гомосексуальність Фройд вважав вродженою. З тих пір генетика пішла далеко вперед, і сьогодні нема підстав вважати, що жіночий та чоловічий організм розвивається за настільки різними алгоритмами.

Окремо можна згадати про “вимушену гомосексуальність” або про замісну зумовленість гомосексуальності – коли в ізольованих одностатевих колективах (місця позбавлення волі, інтернати, військові частини) гомосексуальні контакти слугують заміною гетеросексуальним. Переважна більшість після закінчення ізоляції повертається до гетеросексуальної орієнтації.

Ну і, напевно, кілька слів про релігію. Тут по-різному: десь засуджується і транс-, і гомосексуальність, десь – тільки гомосексуальність, десь усі люди рівні, десь транссексуалів особливо шанують. Наприклад, в Ірані (переважає іслам) з 80-х років минулого століття припускають, що людина може випадково потрапити в тіло “не тієї” статі, тому вітають зміну статі і всіляко заохочують (навіть з примусом) до цього гомосексуалів, тоді як за гомосексуальність карають смертю.

Зрозуміло, що в часи зародження більшості релігій будь-яке відхилення від гетеросексуальності вважалось небезпечним з огляду на продовження роду. Однак сьогодні вже немає такої високої дитячої смертності, з’явились і стали доступними знання про природу людини. І якщо вже поміняли ходьбу босоніж з патерицею на їзду в комфортному автомобілі, якщо користуватися досягненнями науки у вигляді гаджетів, медичного обладнання тощо можуть не тільки звичайні віряни, а й священослужителі, то й нетерпимість на толерантність прийшла пора міняти.рукопожат

Advertisements
Featured

Не треба нам гречка, буде суперечка

Замість передмови. Не знаю, як у вас, а в моїй свідомості сварка сприймалась лише як щось негативне. В пам’яті поставали Кайдашеві невістки, баби Параска з Палажкою і луною так в тім’ячко – сварлива баба, ай-ай-ай. Ще й свекруха з улюбленим “Ви, діточки, хоч не сваритеся?” А ми ж сваримось …

Хай буде гречка, аби не суперечка?

“Вони одружились, жили душа в душу, ніколи не сварились і померли в один день”… Романтично, правда ж? Красиво! Ідеал! Привід намагатися уникати сварок з будь-якого приводу і гризти себе, якщо уникнути таки не вдалося.

Ви можете уявити справжню, реальну пару живих людей, в яких співпадають погляди на ВСІ життєві аспекти? Їм подобаються однакові фільми і політики, і малюнок шпалер, і квіти, і їжа, і запахи, і люди. Вони однаково бачать виховання дітей і однаково поводяться за кермом. Однаково виховані. Мають однаковий рівень освіти і ширину кругозору. Можна уявити, що такі люди можуть зустрітися, сподобатися один одному і одружитися. Якби таке подружжя існувало б, їх би не нудило від одноманітності та передбачуваності? Проте навіть найбільш схожі люди – близнюки – сваряться! І саме тому, що занадто схожі і мають однакові предмети бажання. Та що близнюки – навіть самому з собою складно бути завжди в мирі!

Однак, напевне, кожен може згадати подружжя, що ніколи не свариться. Може, вони погоджуються за графіком: сьогодні ти, а завтра – я? Малоймовірно. Може у них хтось завжди правий, а хтось завжди погоджується, бо для нього спірні питання не такі вже й важливі? Що трапиться, коли розбіжності торкнуться чогось суттєвого для обох? Варіантів не багато, цілих два: погодитись і відмовитись від свого суттєвого, або розпочати суперечку. Який кращий? Ви знаєте? Я – ні! Все визначає набір внутрішніх і зовнішніх обставин кожного окремо і пари в цілому одночасно.

 Звичайно, постійна відмова від своїх інтересів на користь іншого (в подружніх стосунках, батьківсько-дитячих, професійних тощо) має цілком передбачувані наслідки. Якщо іншому не сказати, що він порушує твої кордони, звідки йому буде знати – де вони? Тому він заходитиме щоразу далі й далі. А поступливий буде ( і чим далі, тим більше) відчувати, що його думки, бажання і потреби нічого не варті, як власне і він сам. Так з’являється відчуття жертви. А інший може про це й не здогадуватися – звідки йому знати про такі почуття, якщо поступливий завжди легко відмовлявся від свого (ніби від абсолютно неважливого) і ніколи не сперечався? Однак, які шанси на щасливе подружнє життя у пари, коли один тихо ненавидить іншого?

Тоді що ж, вихід – сварки? Кожен, напевне, міг спостерігати подружжя, яке постійно свариться, в якому ненавидять один одного не тихо, а дуже гучно. І кожен з пари відчуває, що “його думки, бажання і потреби нічого не варті, як власне і він сам”. Наскільки вони щасливі в подружжі?

Звичайно, якщо відсутність суперечок чи, навпаки, гучні сварки не заважають подружжю відчувати себе якщо не щасливими, то хоча б задоволеними, змінювати нічого не варто. Варто задуматися, якщо хоч б одному партнеру кепсько.

В обох випадках відбувається порушення особистісних кордонів, вторгнення в особистісний простір. Звичайно, не порушує чужих меж лиш той, хто ні з ким не спілкується. Однак відповідальність за їх цілісність лежить на обох сторонах: хто, як не власник кордонів, має потурбуватися про їх охорону і відновлення, а той, хто поважає власні кордони, зазвичай поважає і чужі.

Давайте щось робити

Одним із засобів  потурбуватися одночасно  про особистісні кордони партнера (чоловіка, дружини, батьків, дітей, друзів, співробітників тощо) та свої є “мирна суперечка”.  Правил у цього підходу лише два:

  1. Я-висловлювання
  2. Моя свобода закінчується там, де починається твоя, – це правило стосується і тебе.

Суперечки часто починаються з фраз на кшталт “Мені не подобається, що ТИ…”,  “Мене дратує ТВОЄ..”. В такому випадку транслюється два посили: 1) ТИ винен; 2) я не відповідаю за свої відчуття і дії, бо вони є відповіддю на твої слова і дії, тобто знову ти винен. Ніхто не хоче бути винним, тому партнер вимушений оборонятись або нападати (напад найкращий спосіб оборони, так?). Щоб розмова проходила в конструктивному руслі, потрібно з висловлювань прибрати “ТИ” і залишити “Я”, тобто говорити лише про себе, про свої відчуття. Наприклад, “Мене дратує, коли ти мене не слухаєш. Я до тебе чи до стіни говорю?” можна сказати як “Я дратуюсь, коли мене не слухають. Мені тоді здається, що я говорю до стіни.” Коли нема потреби оборонятись від нападу, можна спробувати говорити. Проте готовність до діалогу не означає автоматичну згоду з озвученим. І тут потрібно переходити до другого правила.

Друге правило стосується поваги – поваги до співрозмовника і поваги до себе. Наприклад, якщо партнер використовує слова, які є для вас неприпустимими, слід говорити про це (“Я вважаю неприпустимим використання таких слів. Ми можемо продовжити розмову лише в разі поваги до мене” тощо).Так само потрібно бути готовим до того, що деякі буденні, звичні для вас речі можуть бути неприйнятними для партнера, і тоді погоджуватись з новими правилами доведеться вам. Але повага стосується не лише форми, а й змісту: якщо я вимагаю поваги до своєї думки, то і визнаю право іншого мати позицію, відмінну від моєї (в разі суттєвих розбіжностей можна взяти тайм-аут, щоб випрацювати альтернативний шлях розв’язання питання).

Звичайно, спочатку, щоб дотримуватись цих правил, потрібно мати свідомість, не затуманену киплячими емоціями (кожен з нас має способи налаштування себе на врівноважений лад в повсякденному житті  – варто ними скористатись, або просто перед розмовою дати собі час, щоб трішки охолонути). З часом такий спосіб спілкування стає природним і не потребує якихось особливих зусиль.

Чи означає це, що за постійного використання вказаного методу з часом сварки зникнуть з вашого життя і всі розмови будуть конструктивні? Ні, не означає. Вони будуть. Але будуть значно екологічніші для учасників: емоційний накал та енергозатратність будуть меншими, аргументи раціональніші, і, головне, навіть у сварці буде зберігатися достатній для обох рівень поваги, – а це гарний привід таки знайти спільний погляд на спірну проблему як не цього, то наступного разу. І приємним бонусом – відсутність відчуття провини перед собою і партнером.

фонт

Featured

Про толерантність до невизначеності (і так буває)

От якби мені макогона!!! Я-а-к луснула би ним по тумбочці! І генеральським таким басом: “Ма-а-алчать!!!” А коли всі здивовано замовкли б, таким медово-спокійно-янгельським голосочком: “Не можу дивитися, як ви даремно витрачаєте час.” А вони тоді:

– Чого ж це даремно?

– Бо обговорюєте плани, цілком відірвані від реальності!

– Чому ж відірвані?

– Бо плани щодо мене, а що я думаю з цього приводу – запитать забули!

Та в мене нема макогона. І сил рикнути генеральським теж нема. Їх і на те, щоб тримати відкритими очі не вистачає — повіки підступно опускаються.

Я занурююсь у темряву і кажу собі дещо скептично: “Толерантніше треба до невизначеності, толерантніше”. І посміхаюсь: коли не можеш ні на що вплинути (от від слова “зовсім”), прийняти невизначеність нескладно. Досить сказати собі: “Ой, та ну його все”…

Featured

Стосунки продовжити не можна розірвати

Це український варіант статті, опублікованої раніше російською (Отношения продолжить нельзя разорвать). Ці варіанти не цілком ідентичні, так уже склалося)))

Будь-які тривалі стосунки між людьми (чоловік – дружина, батьки – діти, друзі, колеги тощо) є стійкою системою. Ця система – жива, тому в ній постійно відбуваються зміни. Коли зміни стають значними, система починає коливатися, втрачати стійкість. Інколи навіть починається руйнація. Це болючий процес, в якому всі учасники мають зробити вибір і вирішити, де ж ставити кому в фразі “стосунки продовжити не можна розірвати”.

Щиро страждаючи в такій ситуації ми часто забуваємо, що стосунки – це система, в якій всі позиції взаємопов’язані, і якщо один елемент хоче вийти з неї, то й другому це також потрібно, система віджила і стала не потрібною обом.  Звичайно, тут напрошується заперечення: “Як це не потрібна? Як це ти хочеш піти, я не хочу! Мені боляче, що ти йдеш! Ти мені потрібен!”

Так, пережити це не просто. Так, це боляче. От тільки чи справді потрібен?

На початку формування відносин кожен займає своє місце в системі-новоутворенні. Це місце визначається співвідношенням особистісних якостей , цінностей та зовнішніх обставин обох як рівноцінних складових системи. З часом ці набори можуть варіюватись, змінюватись. Якщо зміни в одному відбуваються поступово, то у другого є час і можливість відреагувати і теж щось змінити в собі (можливо, навіть без усвідомлення таких змін у собі та партнері). Тоді система врівноважується  і переходить на якісно новий рівень.

Якщо розбіжності суттєві (зміни одного швидкі, значущі, або другий довго відмовлявся  приймати зміни в першому як нову реальність), то наступає момент, коли другий вимушений змінюватися усвідомлено, а отже з розумінням того, що від чогось свого, важливого (а все особисте є дуже важливим для людини, це ж її частина, вона сама!) потрібно відмовлятися. На це потрібно значно більше зусиль, це непростий і болючий процес, тому не кожен погоджується на такі зміни. Тоді доводиться зважувати, що є важливішим: ця частина мене, від якої потрібно відмовитись, чи ці стосунки і людина, які також є частиною мене?

 Саме на етапі вибору подальшої стратегії у другого виникає відчуття, що система руйнується. І воно є вірним – система втратила стійкість, один з її учасників змінився, а отже змінились взаємозв’язки цілої множини складників. Якщо другий погоджується змінюватись, баланс може бути відновлений, і буде віднайдена нова точка рівноваги.

Що відбувається, коли другий не хоче, не готовий, не може змінюватися (і має на це повне право – збереження себе є не менш важливим, ніж збереження стосунків)?  Виникає ситуація неприйняття першого “нового–поліпшеного”. Тоді “Як це ти хочеш піти, я не хочу цього!” насправді звучить як “Я відмовляюся бачити зміни в тобі та визнавати твоє право на них! Я не буду змінюватися і ти потрібен мені таким, як раніше! Новий ти мені не підходиш!” В такому випадку система закономірно руйнується. І цей крах є однаково потрібним для обох, тому що бути, жити в умовах такої невідповідності є надто важким і шкідливим для обох.

Тому і варіант збереження, і варіант завершення стосунків може бути і є оптимальним для обох, оскільки в першому випадку відбувається якісний розвиток партнерів (так, чоловік і дружина, батьки і діти, співробітники – всі, хто разом змінюються стають партнерами в розвитку системи), в другому – зберігається особистісна ідентичність кожного і кожен може не витрачати сили на безрезультатну боротьбу, а розвиватись по своїй власній траєкторії.

Отже:

  1. Розрив стосунків – це не обов’язково погано, і може бути єдиним способом зберегти свою цілісність.
  2. Якщо стосунки надто цінні, щоб від них відмовитись, – змінюйся, другий вже змінився (і навіть якщо це не врятує твої стосунки, ти отримаєш бонус у вигляді нового-поліпшеного себе)!
Featured

Про початок цього блогу

Накопичені знання (чи, вірніше, інформація, яку прийнято так називати) рано чи пізно досягають того обсягу, коли хочеться ними ділитися. Разом із появою відчуття “прийшла пора ділитися” з’являються і сумніви в доречності такого бажання та власній компетентності – той, хто розповідає “як правильно” не має права помилятися. З плином часу та ростом життєвого та професійного досвіду розумієш, що

  1. кожен має право на помилки
  2. у кожного своє “правильно”

і тоді все стає на свої місця.

Істина – настільки багатогранна, настільки багатовимірна, що її можна зрівняти хіба з “сферичним конем у вакуумі”. Правда як одна з сторін істини є більш осяжною, але і тут є але… Брехня, що “правда для всех одна”, вона своя  для кожного. Тому один рецепт  для всіх подібних ситуацій – не моя мета. І варіанти вирішення окремих питань, якими хочеться поділитися, є лише набором підходів, а чи скористатись  хоча б одним – особиста воля і відповідальність кожного.

ipp

 

Featured

Про екологічність 1

This is the excerpt for your very first post.

Екологічне ставлення до себе – це не тільки прийняття себе, це бережне, шанобливе ставлення до своїх внутрішніх процесів, довіра до власних систем самодопомоги